Спадкування в Україні здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до статті 1222 Цивільного кодексу України (далі-Кодекс) спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Юридичні особи та інші учасники цивільних відносин, зокрема, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права, можуть бути спадкоємцями лише за заповітом.

Саме це останнім часом викликає спричиняє виникнення цивільних справ у судах. Більшість громадян України отримали незвичне для них право власності, яке поширюється в основному на такі об’єкти як квартири, вклади в банках, дачі, акції тощо. Але питання про визначення належного спадкоємця пов’язане з проблемою, коли “належний спадкоємець” вважає себе безпідставно позбавленим права спадкування. Тому не зважаючи на обов’язкову нотаріальну процедуру посвідчення заповітів, в юридичній практиці виникає доволі багато справ, предметом яких є оспорення дійсності заповіту в судовому порядку. При цьому, не всі знають, що норми ст. 544 ЦК передбачають можливість змінити заповіт в нотаріальному порядку частково або повністю, але в законодавстві немає згадки про те, які наслідки стосовно зміненого заповіту або його частини настають в цьому разі. Так, в ст. 545 ЦК говориться про наслідки недійсності заповіту, однак не визначено, хто може визнавати заповіт недійсним.