Про права пацієнтів і судові перспективи «медичних» справ розповідає Радмила Гревцова, адвокат, президент Української медико-правової асоціації:
— На жаль, аж ніяк не всі пацієнти (навіть матеріально забезпечені) знають і можуть реалізувати свої права у відносинах з лікарями. Інколи правова обізнаність може врятувати життя. Приміром, в одній з обласних лікарень літньому чоловікові довго не могли поставити діагноз, а призначена терапія не дала позитивних результатів. Незважаючи на погіршення стану пацієнта, головлікар ігнорував пропозицію сина чоловіка запросити до лікарні столичних медиків. Тільки після того як на ім’я головлікаря було подано належним чином зареєстровану заяву з посиланням на статтю 287 Цивільного кодексу (людина, яка перебуває на стаціонарному лікуванні в медустанові, має право запросити сторонніх лікарів), київських фахівців допустили до хворого. Відповідно до їхніх висновків до смерті людині залишалася доба-дві.
Про які ще права слід пам’ятати пацієнтам?
— Здебільшого ці права передбачені статтями 281-290 ЦК, статтями 6, 7, 33-53 Закону «Основи законодавства України про охорону здоров’я», а також статтями 4-18 Закону «Про захист прав споживачів» (у його останній редакції). Найважливішим є право пацієнта (і/або його законних представників, приміром, батьків неповнолітніх) на інформацію про стан здоров’я, ризики і прогнози розвитку захворювання, пропоновані методи лікування. Причому лікар зобов’язаний надати цю інформацію в доступній для пацієнта формі, а медичне втручання дозволене виключно за згодою пацієнта (або його родичів), який отримав таку інформацію. Пацієнт, якого не влаштовує лікар, має право вимагати його заміни. Найкраще звернутися до головлікаря (начмеда, завідуючого відділенням) з письмовою заявою і наполягти на тому, щоб на її копії поставили позначку про отримання. Також пацієнти мають право на належну якість медичних послуг. Причому рівень якості визначається з огляду на загальноприйняту практику діагностики й лікування тих або інших захворювань — відповідні стандарти затверджені Мінздоров’я.
Принципове право — на ознайомлення з медичною документацією — актуальне для тих пацієнтів, які мають намір звернутися до суду з позовом на медустанову (згідно з ЦК саме медустанови несуть цивільно-правову відповідальність за дії працюючих у них лікарів). На жаль, законодавство не зобов’язує лікарні надавати пацієнтові копії меддокументації. Як правило, отримати їх вдається лише у відповідь на письмовий запит адвоката (підстава — стаття 6 Закону України «Про адвокатуру»).
Чому лікарні неохоче допускають пацієнтів до медичної документації?
— Саме на її підставі пацієнт, який вважає, що з вини лікарів заподіяно шкоду його здоров’ю, може отримати висновок фахівця, який підтверджує неправильність дій (бездіяльність) медиків, і докласти цей документ до позовної заяви. Висновки фахівця (не плутати їх з офіційним висновком бюро судово-медичної експертизи) слугуватимуть важливим доказом того, що вимоги пацієнта справді обгрунтовані. Адже бувають випадки, коли судовий позов — лише плід емоційної реакції пацієнта на ускладнення, що виникло зовсім не з вини медпрацівників, а, скажімо, внаслідок індивідуальних особливостей організму хворого або невиконання ним лікарських рекомендацій.
Чи реально потерпілому з вини лікарів домогтися відшкодування збитків у судовому порядку?
— Досить складно. Для цього потрібно довести неправильність конкретних дій (бездіяльність) лікаря, сам факт заподіяння шкоди здоров’ю пацієнта, завдання йому матеріального й морального збитку, а також встановити відповідні причинно-наслідкові зв’язки. При цьому під матеріальним збитком прийнято розуміти насамперед витрати на неякісне лікування та всі наступні пов’язані з ним витрати (на повторну терапію, ліки, санаторно-курортне лікування) — доказами в цьому випадку можуть бути відповідні чеки, квитанції тощо. А під моральним збитком, згідно з постановою пленуму ВСУ (від 31.03.1995 р. зі змінами), маються на увазі втрати немайнового характеру через психічні (фізичні) страждання, завдані пацієнтові неправомірними діями. Заподіяння моральної шкоди підтверджується, зокрема, показаннями свідків, а розмір збитку судді визначають з урахуванням обставин справи.
У судах «медичні» справи розглядають, як правило, місяцями, а часом роками, хоча ст. 157 ЦПК України зобов’язує суддів розглянути справу в термін, що не перевищує двох місяців з моменту початку провадження. Така ситуація зумовлена перевантаженістю судів, складністю «медичних» справ і тривалістю проведення судово-медичної експертизи (у середньому півроку). І все ж таки пацієнтам, впевненим у своїй правоті, не варто опускати руки.
Є прецеденти, коли українські суди задовольняли позови, суми відшкодування в деяких випадках перевищували п’ятдесят і навіть сто тисяч гривень. Хоча рішення, винесене на користь пацієнта, не завжди легко виконати. Особливі складнощі виникають тоді, коли відповідач — державна або комунальна лікувальна установа, у бюджеті якої просто не передбачено відповідної статті витрат. Що стосується притягнення лікарів до кримінальної відповідальності, то такі випадки є поодинокими. Такого роду справи рідко доходять до суду, ще рідше — закінчуються обвинувачувальними вироками, та й взагалі порушують їх украй неохоче.
Чому, на вашу думку?
— Основна причина — недосконалість чинного кримінально-процесуального законодавства. Зокрема, згідно зі ст. 94 КПК України кримінальна справа може бути порушена тільки у випадках, коли є достатньо даних, що вказують на наявність ознак злочину. Для отримання цих «достатніх даних», згідно зі ст. 97 КПК, до порушення кримінальної «медичної» справи правоохоронні органи здійснюють перевірку, у тому числі — не лише збір пояснень медиків, заявника (пацієнта або його родичів), вивчення документації, а й отримання висновків комісії Мінздоров’я, а нерідко і результатів судово-медичного дослідження. Причому якщо під час проведення судмедекспертизи (її призначають при порушенні кримінальної справи) фахівці відповідних бюро несуть кримінальну відповідальність за надання свідомо неправдивого висновку (підстава — стаття 384 КК), то помилки при проведенні дослідження практично не караються.
Висновки комісії Мінздоров’я і результати судово-медичних досліджень, на підставі яких найчастіше приймають постанови про відмову в порушенні справ, можуть бути не об’єктивними. Звісно, відповідні постанови можуть бути оскаржені і нерідко скасовуються. Але домогтися хоча б порушення кримінальної справи — а тільки в її межах можливе проведення допитів, очних ставок, судово-медичної експертизи та інших слідчих дій — досить непросто. Саме ж досудове слідство нерідко розтягується на роки. Приміром, 2002 року в Криму було порушено кримінальну справу за фактом неналежного виконання посадових обов’язків лікарем-анестезіологом, що спричинило смерть пацієнта. Справа розглядається дотепер.
До речі, випадки притягнення експертів за статтею 384 КК також поодинокі. Та й узагалі сам інститут судово-медичної експертизи потребує кардинального реформування. Нагадаю, що організаційне управління службою здійснює Мінздоров’я, що, м’яко кажучи, не відповідає стандартам експертної незалежності, прийнятим у демократичних країнах.
Розкажіть про проведення судмедекспертизи докладніше.
— За цивільними справами експертиза призначається постановою суду. Якщо необхідно встановити характер і ступінь ушкодження здоров’я, що характерно для «медичних» справ, то призначення судмедекспертизи обов’язкове, коли про це клопоче хоча б одна зі сторін. У постанові суд вказує коло питань, на які слід відповісти експертам. Слід зазначити що, відповідно до статті 147 ЦПК України експертний висновок не є обов’язковим для суду і підлягає оцінці разом з іншими доказами у справі. На практиці судді, які не мають медичної освіти, рідко не погоджуються з експертними висновками, оскільки інакше необхідно мотивувати причини незгоди в рішенні або ухвалі. Однак суд цілком може визнати висновок експерта неповним або необгрунтованим і призначити додаткову або повторну експертизу. Якщо про це клопоче одна зі сторін, то на неї покладається обов’язок оплатити експертизу, що створює пацієнтам додаткові ускладнення.
За кримінальними справами експертиза призначається постановою слідчого при проведенні досудового слідства або визначенням (постановою) суду. Судово-медична експертиза є обов’язковою, якщо необхідно встановити причини смерті людини або тяжкість і характер тілесних ушкоджень. Такі експертизи спеціалізовані установи МОЗ здійснюють за бюджетний рахунок.
Які лікарські злочини є найпоширенішими?
— Чинний КК містить більш ніж 15 складів злочинів, за здійснення яких лікаря можуть притягти до відповідальності. Найпоширеніші злочини — ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК), незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК), неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником.
Окрема історія — підробка медичної документації, відповідальність за це регламентована статтями 358 і 366 КК (залежно від суб’єкта злочину). На правдивість і повноту інформації меддокументації пацієнтам варто звертати особливу увагу, адже висновки фахівців і судмедекспертів, зроблені на підставі сфальсифікованої меддокументації, можуть виявитися хибними.
Якщо отримати копію документації «по гарячих слідах» не вдалося і є підозри, що вона сфальсифікована (тобто в неї внесені неправдиві дані), варто вимагати проведення техніко-криміналістичного дослідження оригіналів документів. Мета — отримати відповіді на запитання, коли був виготовлений документ, коли були зроблені ті або інші записи, чи розшивалася історія хвороби тощо. Призначення такого дослідження (до порушення кримінальної справи) або експертизи (після її порушення) — компетенція правоохоронних органів. До того ж пацієнту та його адвокату варто уважно вивчати зміст наданих копій меддокументації — іноді після «переписування» історії хвороби в ній з’являються нестиковки, які можна використати для доведення фальсифікації.
Крім кримінальної існують й інші види відповідальності медпрацівників — адміністративна, дисциплінарна (догана й звільнення), матеріальна. Можливості застосування останньої стосовно медиків обмежені — на жаль, трудове законодавство України не передбачає можливості «покарання гривнею». Також попри те, що відповідачем за цивільними «медичними» справами є медустанова, у випадку відшкодування шкоди пацієнтові вона має право пред’явити винному лікарю регресний позов, але на практиці таке трапляється вкрай рідко.
Втім, хай там що, хороших лікарів в Україні все-таки більше, ніж тих, хто «плямує білі халати».
Джерело:
http://kontrakty.com.ua |
